--------
Урядовий портал
Верховна Рада України
Конституційний Суд України
Урядова "гаряча лінія"
БЕЗвіз
Україна-ЄС
Доступні ліки
Є ліки
Державний реєстр виборців
Житомирська ОДА
Три роки боротьби
Державна реєстраційна служба
Національне агенство з питань запобігання корупції
Антикорупційний портал
бюлетень КМУ
Державна служба України
teplo.gov.ua
інтерактивна карта
Енергоефективність Житомирщини
ОСББ
Національна дитяча "гаряча" лінія
Протидія торгівлі людьми
Зміни одне життя
« Новини

3 січня - День визволення Романова від нацистських окупантів

03 січня 2016 року з нагоди 72-ої річниці визволення селища Романів від нацистських загарбників відбулося покладання квітів до Меморіалу Слави та вшанування загиблих хвилиною мовчання за участю керівництва району та Романівської  селищної ради, представників громадськості.

«Романівський вісник – літописець рідного краю»  у розділі  «Визволення нашої місцевості і всієї України від німецько-фашистської окупації»  події початку 1944 року описує так:

«Перша гвардійська армія генерала Гречка та 18-та генерала Леселідзе після взяття Бердичева стрімко рухалась на Житомир. 31 грудня звільнила його. Розвиваючи наступ, радянські війська 1-3 січня взяли Бараші, 2-Троянів, 3- Новоград-Волинський. У ці дні було визволено 170 населених пунктів в тому числі й Дзержинськ. Його звільняла 322 Житомирська стрілецька дивізія, якою командував Герой Радянського Союзу Петро Миколайович Лащенко.

Під Дзержинськом полки дивізії з’явилися в перший день 1944 року. За задумом командира, селищем потрібно було оволодіти раптовим нічним боєм, який мали вести з трьох боків.

Із заходу на районний центр, через Булдичів наступав 1087 стрілецький полк під командуванням П.К. Тимофієва. З півдня містечко охоплював 1089 полк, який вів у бій Герой Радянського Союзу І.С. Харланов. Удар з фронту з виходом на Велику Козару завдав 1085 стрілецький полк, де командиром був Д.П. Фомичов.

Першим в Дзержинськ увірвалися бійці Д.П. Фомичова. Нічний бій супроводжувався пожежею: так фашисти освітлювали наступаючих бійців. Сутичка була гарячою.

В своїй книзі спогадів «З бою в бій» командир дивізії П.М. Лащенко згадує: «Нарешті ліси та драговина залишились позаду. 2 січня полки зав’язали бій на околицях районного центру Дзержинська. Ворог обороняв місто частинами 208 піхотної та підрозділами 7-ї танкової дивізії при підтримці великої кількості гармат. Не зважаючи на це ми мали намір штурмувати Дзержинськ з ходу, вважаючи, що раптовість примножить наші шанси на успіх. При підході провадилась інтенсивна розвідка оборони гітлерівців. З’ясувалось, що ворог надійно закріпився у східній частині міста, а на північній і південній у нього сил менше. Оцінивши ситуацію, я прийняв рішення підтягнути всі полки якомога ближче до райцентру, приготуватись, і з настанням ночі атакувати його з різних боків, роздроблюючи оборону ворога на частини....

На жаль, вивести всі частини на рубежі атаки в намічений строк не вдалося.

Лише 1085 полк вступив у бій завчасно. Підлеглі Харламова (1089 сл. полк), які оволоділи населеним пунктом Ясногород, підійшли до околиці Дзержинська з південно-східного боку дещо пізніше. Стрільці Фомичева (1085 полк), що наступали в центрі, також відстали від Тимофієва (1089 полк) внаслідок запеклого опору ворога на їхньому напрямку.

Загальній атаці передувала півгодинна артпідготовка. Незважаючи на слабку видимість, батареї досить ефективно поражали вогневі точки ворога. Найнадійніше вони були подавлені на північній та східних околицях містечка. З успіхом громили німецькі укріплення гармати важких калібрів, які стріляли з закритих позицій.

У призначений час стрілецькі полки підвелися в атаку. Нічну темряву освітили спалахи пострілів і вибухів, яскраві траси куль, відблиски пожеж. Щохвилини в какофонію звуків упліталися все нові ноти, виття та гуркотливі удари не злилися в одну лиховісну симфонію нічного бою, що не знає жалості і пощади. Швидко подолавши опір гітлерівців, Тимофієв (1087 полк) і Харланов (1089 полк) почали охоплювати місто з двох боків. Стрільці Фомичова (1085 полк) тим часом увірвалися на околиці Дзержинська з фронту. Внаслідок втрати гармат вогонь ворога стає досить безладним і наші бійці впевнено тіснили розгубленого противника до центру міста. Гітлерівці, мабуть не очікували такої могутньої атаки вночі і не зуміли використати своїх переваг. Їхня оборона розпалася на окремі вогнища опору, полегшуючи взаємодію нашим стрілецьким підрозділам.

На кожному кроці стрільців активно підтримували артилеристи. Командир однієї з гармат супроводу помітив башту танка, який маскувався за кам’яною огорожею. Випустивши кілька снарядів з місця, танк спробував змінити позицію – відійти назад. Та тільки-но він залишив свою схованку, як Гарякін упіймав його в приціл і ударив у борт підкаліберним снарядом. Танк спалахнув. Члени екіпажу хотіли залишити машину, але їх порішили наші автоматники.

Сміливо просувався вперед із своєю «сорокап’яткою» і сержант Микола Петренко.

З допомогою стрільців, які вказували цілі, він знищив у нічному бою німецьку гармату, подавив дві кулеметні точки і влучним пострілом розтрощив віз, на якому намагалася втекти група гітлерівців.

Не відставали від інших, очищаючи вулицю за вулицею і мінометники старшого лейтенанта Сергія Циби. Виявивши групу фашистів, які приготувались до контратаки, вони накрили їх масовим вогнем, знищивши одночасно два станкових кулемети і міномет ворога. Найміцніші вогнища опору ворога були остаточно розгромлені лише на світанку.

До рідного краю привела фронтова дорога командира артилерійського полку Т.Бондарчука. В спогадах про ті дні він писав: «Полк рушив на Дзержинськ. Велике то щастя – повертати людям радість і волю, в кожного солдата воно було втричі сильнішим, коли він звільняв від рабства своє село, в якому народився і виріс, своїх людей, які ростили його, дали путівку в життя. Так було і зі мною. Бійці бачили моє хвилювання. Вони говорили: «Попереду Дзержинськ – рідне місто командира. Не підведемо його....

Зі сльозами радості на очах, з хлібом-сіллю зустріли перші радянські танки мешканці робітничого селища склозаводу. І тут збулася моя довгождана мрія, заради якої я, як і тисячі інших бійців, йшли крізь вогонь і смерть на захід. Я зустрівся зі своєю ненькою»…

При визволенні Дзержинська в бою за склозавод був смертельно поранений і 4 січня 1944 року помер у військовому госпіталі в с. Соболівка зв’язківець 1087-го полку 322-ї стрілецької дивізії герой Радянського Союзу Василь Путилін. Високе звання героя йому було присвоєно указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 жовтня 1943 року за мужність і героїзм, проявлені 22 вересня 1943 року. На підручних засобах Василь Путілін успішно форсував Дніпро біля села Нижні Жари Брамінського району Гомельської області, проклав кабельну лінію, встановив зв’язок між підрозділами на плацдармі і командним пунктом полку. В ході бою Василь Путилін підтримував стійкий зв’язок, чим сприяв утриманню плацдарму на правому березі ріки.

Свій подвиг росіянин з села Приозерне Добринського району Липецької області В.С.Путилін здійснив у 19 років. Його іменем названа вулиця в Дзержинську і школа в с.Соболівка. Похований В.С.Путилін на цвинтарі в с.Соболівка.

Продовжуючи наступ в ніч на 6 січня 1944 року воїни 322-ї та 280-ї стрілецьких дивізій при підтримці танкістів 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу атакували противника в районі Мирополя.

5 січня 1944 року з боку Булдичева рухалися засніженим полем до Мирополя 23 бійці – то була розвідка. Та коли до перших хат було рукою подати, з горища крайнього будинку вдарив кулемет. Бійці залягли і почали відстрілюватись. Навкруги ні кущика – тільки безкрає біле поле. Сніг заяснів кров’ю. Бійці відходили до скирт, що стояли серед поля та не могли ці скирти їх прикрити. Горіла солома, горіли люди. Лише одному воїну вдалося добігти до рову. 6 січня фашисти залишили село. Його жителі пішли на поле і перевезли на Старомиропільське кладовище останки 22-х солдатів, де й поховали усіх у братській могилі.

6 січня були визволені останні села району: Гордіївка, Колодяжне, Печанівка.»

НОВ�Н�